Маленькі діти зазвичай дуже відкриті і легко приймають в своє коло дітей з відхиленнями, навіть з серйозними. Здебільшого у них немає з цього приводу жодних забобонів.Крім того, ви дуже швидко переконаєтеся самі, що діти з відхиленнями — це, передовсім, просто діти. Адже схожості між ними і дітьми, що типово розвиваються, значно більше, аніж відмінності.
Як діяти, щоб проблем не поставало:
• Прочитайте разом з дітьми книжки, де йдеться про дітей з різними відхиленнями, наприклад: «Квітка-семицвітка», «Карлик-ніс», і поговоріть про індивідуальні особливості людей.
• Завжди відповідайте на запитання, які вам ставитимуть діти про своїх товаришів з відхиленнями, прямо, конкретно і просто. Якщо хтось запитає: «А чому він не вміє ходити?», порадьте звернутися прямо до того, хто не ходить. Якщо ця дитина сама не зможе відповісти, дайте найпростішу відповідь ви: «Коли він народився, його ноги не змогли запрацювати. Зате зараз він вправно пересувається на візку».
• Багато дітей ставлять такі запитання не з цікавості, а з боязні, що і з ними може трапитися таке ж або що вони можуть заразитися, їх потрібно підбадьорити і заспокоїти.
• На конкретних прикладах покажіть дітям, як вельми ми відрізняємося одне від одного і наскільки при цьому схожі. Наприклад, сплануйте І здійсніть тематичний проект «Люди».
• Займіть активну позицію і постарайтеся переконати дітей відмовитися від неправильних стереотипів стосовно людей з особливостями. Щоразу, коли діти висловлюють неправильну думку, обов'язково поправляйте їх.
• Обов'язково говоріть дітям про їх вдалі риси, досягнення кожної дитини в групі, не виокремлюючи нікого навмисне, але й не позбавляючи уваги.Намагайтеся, щоб у дитини з особливостями були рівні, за змоги, права й обов'язки. Неправомірне виокремлення може викликати обґрунтоване незадоволення з обох боків: всі діти прагнуть уваги і визнання дорослих і не люблять поблажливості.
Якщо батьки не хочуть
визнавати проблему дитини
Деякі батьки не надто добре знають про особливості розвитку дітей і не можуть одразу побачити, що з їх дитиною не все гаразд. Проте, якщо їм пред'явити конкретні факти, вони будуть стурбовані і намагатимуться зробити все, щоб допомогти своїй дитині.Але трапляється, що батьки уперто не визнають проблему. Зазвичай на це у них є свої причини:
• вони не хочуть, щоб на дитину навісили ярлика неповноцінності;
• вони не хочуть брати на себе відповідальність і обтяжувати себе зайвими клопотами;• вони хочуть, щоб їхню дитину любили і ставилися до неї з повагою.
ЯК ДІЯТИ
Намагайтеся самі переконатися, що річ тут не у вашому упередженому ставленні до дитини, не в індивідуальному темпі розвитку дитини, не в особливостях стилю пізнання, що проблема справді є.
• Не починайте з батьками розмову про проблеми, що турбують вас, доти, доки між вами не буде довіри.
• Виявляйте до них пошану і дружелюбність. Ставте їм запитання і покажіть: ви вважаєте, що вони краще за вас знають своїх дітей. Батьки мають упевнитися, що ви турбуєтеся про інтереси дитини.
• Якщо батьки не йтимуть на довірливу розмову, призначте їм офіційну зустріч. Під час розмови більше слухайте, ставте запитання, обговоріть позитивні моменти, пов"язані з дитиною. Дуже важливо нічого при цьому не вигадувати, поводитися прямо і відкрито.
• Коли ви відчуєте, що настав час поговорити по суті, спочатку поділіться конкретними спостереженнями, скажіть щось на кшталт:«Я помітила, що Костя не може скласти мозаїки, розрізної картинки. От записи, які я зробила 20, 24 лютого, 3, 5 березня». Наголосіть, що самі ви не компетентні робити будь-які висновки і попросіть батьків проконсультуватися у фахівця.Пам'ятайте, що інформувати батьків про ваші побоювання за дитину— ваш професійний обов'язок.
Чи пропонувати дітям ділитися?
Звичний педагогічний штамп — дітей потрібно вчити ділитися. Усім. Завжди.Власне, у цьому немає нічого поганого: дитина живе не одна в будинку, вона не одна у групі. Але чи немає в нашому бажанні виростити неодмінно чуйного колективіста іншої крайності — заперечення права дитини на власність і на власний безпечний життєвий простір? Чому у дорослих «все своє власне», а у дітей «все загальне»?Отже, дітей можна примусити ділитися, переступаючи через їхні відчуття та бажання —- впливати силою. Але тоді не варто дивуватися, що, ставши старшим і звикнувши підкорятися силі, вони дотримуватимуться саме такої стратегії: або беззаперечно віддавати свої речі на першу вимогу бовдурів-хуліганів, або діяти силою стосовно інших дітей.Як діятиПередусім поміркувати, не піддаватися на власні миттєві відчуття і не використовувати стереотипи, бо:
• у ранньому віці діти, швидше за все, не готові щиро ділитися своїми іграшками, предметами — вони становлять для дітей відчутну плотську бажану цінність;
• приблизно у віці 3—4 років іграшки, предмети набувають сенсу усвідомлюваного особистого простору: «я», «моє»;
• у 4—5 років призначення іграшки або предмета, зокрема, — бути засобом встановлення партнерських стосунків з іншими людьми;
• у 5—6 років — це ще й спосіб позначити свої особистісні особливості, досягнення, достоїнства.Зважаючи на ці вікові особливості, а також на особливості індивідуальні (ставлення сім'ї до речей дитини, наприклад) і традиції групи (а не особисто ваші), з дітьми можна домовитися.
• З дитиною раннього віку: «Звісно, це твоя автівка. Авто Дмитрика. Дмитрик з авто бавиться. Коли Дмитрик побавиться з автівкою, ми з Колею попросимо автівку. Дай, Дмитрусь, пограти авто Колі». Проблема в тому, що у дитини немає вміння коректно заявити про своє бажання. Потрібний зразок.
• 3 дітьми більш старшими: «Це олівці Олі. Оля хороша дівчинка. Якщо ми ввічливо попросимо, вона дозволить нам помалювати разом із нею». Кожній дитині цього віку важливо бути хорошим. Тим паче, що ви не пропонуєте просто віддати, ви пропонуєте малювати разом. Не йдіть одразу. Разом — це і з вами також.
• У середній і старших групах логіка приблизно та сама: наголосіть, підтвердіть право дитини на предмет — це залагодить пристрасті. Потім визначте причину цього права — це додасть шани «власника» до вас і претендента до «власника», дасть розуміння причини опору. «Сашина автівка. Саша збирає гоночні автівки. Він знає багато назв. Давай попросимо його розповісти, яка найшвидша». Не залишайте дітей одразу— побудьте разом з ними — це дасть імпульс позитивному сприянню сторін.Довго? Так. Але коротшим лише шлях до війни, де постраждалими будуть усі.
Якщо діти перебивають
Явище не рідкісне, іноді вельми прикре. Особливо, коли дуже кортить обговорити будь-яку нагальну проблему з іншими дорослими.Як діятиНавіть якщо обговорювана проблема стосується вашої професійної діяльності, незайве нагадати — професійна діяльність — це не як організувати педпроцес, а діти, з якими ви саме його й організовуєте. Отож бо — ввічливо перервіть вашу важливу розмову: «Вибачте» і «Я слухаю тебе, Сашко».
Якщо вам докучає постійно одна і та сама дитина, і ви вже знаєте, що в її повідомленнях немає екстреності, змініть фразу: «Сашко, я обов'язково вислухаю тебе, щойно закінчу розмову з А.І.», або «Сашко, ти впевнений, що твоє повідомлення не може зачекати?». Зверніть увагу: У будь-якому разі головною є дитина, навіть якщо до цього ви розмовляли із завідувачкою, і ваше звернення до неї має форму поваги, визнання її права на вашу увагу. Ще один бік цього явища: швидше за все, дитина невипадково постійно перебиває вас. Можливо, їй не вистачає вашої уваги і мимовільний свідок її звернення до вас — своєрідний гарант уваги, хай навіть і негативної.
Багато проблем спричиняє перебивання під час загальних розмов — на заняттях, на вранішньому крузі. Можливо, причина в щирій зацікавленості всіх темою розмови і «від надлишку почуттів глаголять вуста». У цьому разі правильніше сказати: «Я розумію, що вам дуже цікаво і хочеться висловитися всім. Щоб почути одне одного, слід домовитися, говорить той, у кого в руках кубик (авторучка)». Предмет у руках — додатковий потрійний стимул — ознака законної черговості, помічник вільного висловлювання (ми самі часто-густо вертимо що-небудь у руках) і реалізоване право самостійно вибрати наступного для розмови.
Перебивання може бути ознакою втоми або крайньої незацікавленості вашими мовою і діями.Якщо вся сіль у цьому, потрібні не дисциплінарні заходи, а щире визнання: «Я відчуваю, що ви трохи стомилися, напевно, я довго говорила сама. Отже, поміняємося, — ви поставите мені запитання. Або ви дасте мені завдання, а я постараюся його виконати».
Як утримати потрібну тему розмови
Вічна проблема: з одного боку, потрібно йти за дитиною, щоб реагувати на її інтереси та потреби, забезпечити особистісно орієнтовний підхід, а з другого — важливо реалізувати задумане, закладене у плані.Імпровізація потрібна, але де і як?
Ми говоритимемо про ті ситуації, коли триває загальна важлива розмова (заняття, вранішній збір, ранок радісних зустрічей).
Передусім, щоб утримувати розмову в потрібних рамках, треба навчитися правильно реагувати на висловлювання дітей.Наприклад, якщо у відповідь на слова дитини: «Мені мама вчора ці лий вечір читала книжку», ви почнете ставити запитання: як називалася книжка, про що вона, що тобі сподобалося тощо, то отримаєте реакцію інших: «А у мене також є книжки», «А ми з мамою ходили в магазин» тощо. Діти не люблять залишатися поза увагою і прагнуть будь-що завоювати її.Отже, якщо вам потрібно дати можливість висловитися якомога біль шій кількості дітей — обираємо стратегію реагування на відчуття. «Приємно провести вечір разом з мамою». Новина почута, відчуття зрозуміле і позначене, уточнення вислів не припускає, контакт очей закінчується.
Під час заняття, присвяченого диким тваринам, виникає вислів, наприклад, про поїздку в гості до бабусі. Але якщо дитина про це говорить, отже, її думки далекі від вашої теми. Чи варто їй дорікати? Краще запитайте її: «А там, де живе твоя бабуся, є дикі звірі?», — і поверніть дитину до обговорюваної теми.Трапляються й інші ситуації
На занятті з математики раптом звучить: «А у мене дідусь вчора помер». Навіть якщо ви правильно відреагуєте на відчуття дитини: «Я розумію, як тобі сумно і боляче», то, можливо, сюжет на цьому не закінчиться — смерть не таке просте явище, як поїздка до бабусі, і хвилює, як правило, багатьох дітей.Якщо ви відчуваєте реакцію дітей, не хочете упускати важливий момент у соціально-емоційному розвитку — обережно змініть тему. «Малята, ви хочете поговорити про це?». Дочекайтеся відповіді. Якщо вона позитивна, поставте таке запитання: «Про що б ви хотіли дізнатися у мене або Наталочки?». Відповідайте просто, коротко і зрозуміло.Поверніться до математики: ми з вами планували сьогодні навчитися рахувати по порядку. Гадаю, найважче сьогодні Наталці. Хто з вас хоче допомогти Наталочці порахувати її кубики?
У розмові з дітьми важлива щирість, повага до їх думок, не применшення їх відчуттів і переживань, а об'єднання вас з ними. «Ми з вами»
Як заспокоїти «порушників»
Порушників спокою завжди вистачає: діти не проти побігати, попустувати і побешкетувати. До цього їх просто підштовхує діяльна натура, рухома психіка і постійна готовність до пустощів.Принципово важливо спочатку визначитися: чи мають діти на це право? Так, якщо це має своє місце і не порушує загального ритму життя групи. Так, навіть якщо це дещо порушує загальний спокій.Це не суперечність, просто немає однозначної відповіді.Підставою для реагування буде ваше розуміння сенсу того, що від бувається в групі, розуміння відчуттів дітей і повага до їх права бути дітьми.
Як діяти:
• Діти не завжди розуміють, що і коли можна, а ми самі цього не пояснюємо. Ми просто забороняємо, коли бачимо, що відбувається щось, позапланове.Звідси, напевно, несподівана пропозиція — іноді стаєте самі «порушниками», наочно демонструючи прийнятний час, місце, спосіб прояву емоцій, бажань, дій. Наприклад: «Наразі у нас є трохи часу до прогулянки, можна попустувати. Хто зі мною грає в «сніжки» (грудочки паперу)?».«Ми так довго сиділи, що навіть ноги затерпли. Дуже хочеться пострибати. Де б це краще зробити? Б'ємось об заклад, що я вище за вас підстрибну».
• Якщо ми з вами створимо можливість для емоційної насиченості життя в групі, то у дітей буде менше приводів для «самодіяльності». У цьому нам допоможуть несподівані свята — свято усмішки, свято «все навпаки», свято палаючих вогників, свято великого пирога, свято повітряних кульок, свято плямочок тощо.
• Ну, а якщо, попри всі наші зусилля, є ті, хто хоче більшого:1) не користуйтеся правом заборони, — просто обговоріть разом з усіма, чим незручна така поведінка і як діяти ліпше;2) скористайтеся правом заборони і твердо скажіть: «Ви зможете попустувати і пошуміти на прогулянці, а зараз будьте уважні».
Коли і як допомагати дитині
Маленький, безпорадний — як йому не допомогти .Одягаємо, взуваємо, наливаємо, водимо рукою, підказуємо слова, говоримо і думаємо за нього.Обурюємося: який несамостійний! Турбуємося: чи навчиться? Побоюємося: чи встигнемо виконати програму? У результаті перестраховуємося і позбавляємо дитину можливості реалізовувати свої компетенції і набувати компетентності.Не менше того. На що дитина має право, тобто що в її компетенції: налагоджувати стосунки і спілкуватися з різними людьми, висловлювати свої думки і відчуття, починати і здійснювати спільні дії, пробувати і помилятися, робити по-своєму, а не за зразком і ще багато чого.
Як діяти
Перш ніж допомагати, слід зважити, а чи потрібна допомога? Подумати, чим спричинене бажання допомогти: потребою дитини або бажанням дорослого прискорити події (швидше одягнути), надати грі потрібне русло (власне, відволікти увагу), почути бажану відповідь, побачити очікувану дію (зробити за неї).
Допомагати слід тоді, коли дитина просить про допомогу. А зараз — як?
Спочатку запитаєте: що ти хотів зробити, що саме у тебе не виходить, як би ти хотів це зробити, якби умів сам? Яка допомога тобі потрібна, чим я можу допомогти тобі, хто може допомогти, до кого б ти звернувся за допомогою?Отже, ви допоможете дитині усвідомити труднощі і сформулювати їх словами.Після того, як труднощі будуть визначені, можна правильно встановити — яка допомога потрібна — підказка, підтримка, схвалення, підтвердження правильності дій, показ тощо.
Якщо дитина матиме можливість діяти усвідомлено і самостійно — вона набуватиме власного унікального досвіду.Таким чином, ми сприятимемо розвитку її компетентності і автономності.Як спілкуватися о дитиною, не позбавляючи її ініціативиДіти не зможуть виявити і використовувати свої внутрішні ресурси і випробувати силу своїх потенційних можливостей, якщо для цього немає відповідних умов. Відповідальності не можна навчити. Відповідальності навчаються лише на власному досвіді. Коли ми приймаємо рішення за дитину — то позбавляємо її можливості самореалізовуватися, проявляти ініціативу й творчі здібності, набувати автономності.Діти тисячу разів на день у найрізноманітніших ситуаціях провокують нас на прийняття рішень за них: «У що б мені пограти?», «Яку сорочку мені одягнути?», «Яким кольором малювати небо?» тощо.
Як діяти
Використовувати відповіді, що повертають дитині відповідальність, тим самим допомагаючи їй знайти внутрішню мотивацію і відчувати себе господарем ситуації.
Наприклад: дитина протягує вихователеві кубик і питає: «Що це?». Неймовірне задоволення чути питання дітей.От де простір для педагогічної самореалізації — зрозуміти питання, зробити миттєвий висновок про допитливість і розум дитини, про сферу її інтересів, вивернутися самій і показати свою обізнаність і хіба мало чого ще. Трапляється — запитання коротке і конкретне. Відповідь просторова і багатозначна. Сенс цього питання не у пізнанні. Назвати іграшку — означає пригнітити креативність дитини, структурувати її діяльність або утримати ініціативу у власних руках. Відповідальність можна повернути, сказавши: «Це може бути усім, чим ти захочеш».Залежно від запитання відповідь може звучати інакше: «Виріши сам», «Це ти можеш зробити/обрати/вигадати сам».в Якщо дитині потрібна допомога, щоб упоратися з роботою, яку вона не може закінчити сама, без сторонньої допомоги, можна сказати: «Покажи мені, що саме я повинна зробити», «Скажи мені, що зробити, щоб допомогти тобі».
Коли відповідальність повертається до дитини, вона починає мислити і придумує такі варіанти дій, які не спали б на думку дорослому.
Як і за що хвалити дитину
Усі ми хочемо, щоб нас помітили і похвалили. Чого хоче дитина, яка простягає вихователю щойно виконаний малюнок і запитує: «Гарно?» Можливо, вона почувається незахищеною або в неї низька самооцінка, або вона хоче встановити контакт, або шукає підтвердження правильності своїх дій, або...Може, просто сказати: «Молодець, красиво»? Так, нерідко ми й робимо. Так, найчастіше чинити не варто.
Як діяти?
Отже, дитина показує малюнок, який щойно намалювала.Вихователь (розглядаючи зі щирою цікавістю, зі схвальністю в голосі): «Ти намалював тут велику хату, з труби йде густий дим, а внизу я бачу щось синє, тут іще порожнє місце...» Коли продукти діяльності дитини зустрічають такий безоціночний прийом, коли проявляється увага до деталей, дитина зазвичай забуває вихідне запитання і починає усвідомлювати свої дії. Можна чути, як дитина підхоплює слова дорослого, приєднується до розмови і коментує малюнок «У мене три вікна — одне мамі, друге татові, але це — для мене й Тузика. А от тут в мене річка. Тут буде машина, я не встиг намалювати, зараз намалюю...» Вдумайтеся у ці слова, відчуйте, як змінюється стан дитини. Якщо на самому початку була залежність від слова дорослого, то під час розмови дитина не тільки не дістала бажаного схвалення, а й відчула неформальну зацікавленість, переконалася у досягненнях, підключилася до спілкування, побачила перспективу своїх дій.Тепер дитина вільна і сама оцінює свою роботу.Вам видалося, як зазвичай, занадто довго?
Використовуйте іноді коротку фразу: «Важливо не те, що я вважаю гарним, а те, що ти сам думаєш про свій малюнок», «Важливо те, що думаєш ти сам». Ще приклад.
— Подивися, що я роблю.
— Ти граєш з глиною.
— Що мені зробити?
— Ти можеш зробити усе, що захочеш.
— Гаразд, зроблю пташечку.
— Ти вирішив виготовити пташечку.
Старанно ліпить, нарешті піднімає руку з виліпленою «пташкою».
— Вам подобається?
— Ти дуже старався.Зрештою, важливо, що думаємо ми самі.
Як допомогти дітям плануватисвою діяльність
Ми говоримо: важливо виховати самостійність, відповідальність; ди тина — суб'єкт своєї діяльності; робота з дітьми має будуватися з ура хуванням власної активності дитини.
До того ж, ми настільки звикли продумувати, вибудовувати та ор ганізовувати кожну хвилину життя дітей у дитсадку, що досі пишемо в конспектах занять можливі відповіді дітей на запитання вихователя! Спробуйте запитати у дітей вашої групи: «Що зараз буде, що буде після занять?» — «Не знаю».Це істина. І це камінь спотикання.
Як діяти?
Прийняти як данину те, що навіть маленька, 2—3-річна дитина, не може бути, а є суб'єктом своєї діяльності. Вона сама вам про це заявляє, стверджуючи і наполягаючи: «Я сама!»• Твердо знати, що у дитини є компетенції, отримані нею по праву народження людиною: діяти, рухатися, спілкуватися, включатися у групи й виходити з них, грати. Це її право.
Щоб право не перетворилося на анархію і безладність, можна й потрібно допомогти дитині планувати свою діяльність.Встановити обов'язкове (передусім для вас) час, коли ви всі разом плануєте тему проекту чи весь день, або тільки час після сну, чи майбутню для всієї групи справу. Наприклад, це може бути ранок понеділка (ранок радісних зустрічей), або ранок кожного дня до/після сніданку. Коротко розкажіть дітям, що ви пропонуєте їм: «Сьогодні у нас два заняття. На малюванні я допоможу вам навчитися малювати пташку. А на математиці ми рахуватимемо до 10». Це перший крок і тільки про заняття. Другий і багато інших: «Подумайте і вирішіть те, чим би ви самі хотіли сьогодні займатися».
Підтримайте дитину, яка перша висловила свою ідею: «Андрійко вирішив побудувати дім. Де ти його будеш будувати? Які матеріали тобі потрібні? З чого ти почнеш? Чи потрібні тобі помічники? Кого б ти хотів запросити будувати разом з тобою? Що ти доручиш Іллюші? І т.д.
Важливо, щоб у дітей формувався образ і приклад планування.
Не забувайте про плани дітей. Запитуйте про результати, успіхи і невдачі.
Чи варто включати у планування одразу всю групу? Це залежатиме від вас, дітей вашої групи і справи, про які ви хочете поговорити.
Як залучити батьків до спостереження?
«Чи про мою дитину йдеться! Вона не така, як стверджує вихова телька».Марно звертатися до батьків: «Будь ласка, поспостерігайте вдома, розкажіть про ваші спостереження», якщо ви не робите цього постійно, якщо ви не демонструєте батькам результати спостереження за дітьми, якщо ви спостерігаєте тільки негативні явища (труднощі, слабкі сторо ни, конфлікти). Хочете робити це разом?
Як діяти?
Розпочніть із себе.
Обміркуйте і визначте мету спостережень (знання, застосування знань, труднощі), сферу спостережень (спілкування, гра, рух), домовтеся про розподіл серед вас дітей (за усіма 20 спостерігати не зможете), купіть папір для нотаток з клейовим краєм (50 x75 мм) і почніть спостерігати.
Робіть записи дуже стисло і безоціночно: 14.02.2002 Оля І. Узяла конструктор Легко. Розглядає деталі. Почала складати вежу. Чергує деталі різного кольору. Поруч із вежею викладає візерунок з деталей. Усміхається. Розмовляє сама із собою.
Тепер головне. У приймальні виділіть на стіні місце для аркуша ватману «День за днем» (наприклад), розкресліть його:
Ім'я дитини
Рух
Мова
Гра
Творчість
Оля І.
Коля С.
Усі спостереження, записані на «листочках для нотаток», закріпіть на ватмані.
Невдовзі батьки побачать; ви приділяєте їхній дитині персональну увагу; ви бачите те, що не помічають вони, їхня дитина зайнята стількома цікавими справами, вона уміє... вона сказала... вона, виявляється,... вона цілком підготовлена до школи!
Якщо хочете, щоб інші щось робили, — почніть це робити самі.
