Комунальний заклад дошкільної освіти (центр розвитку дитини) № 392 Дніпровської міської ради

   





Сторінка психолога

 

 

                                                                                   
 
Практичний психолог
Нікітіна Наталія Анатоліївна
 
 
 
 
    Виховання малюка - процес тривалий і кропіткий, у якому «першу скрипку» грає сама дитина, а ми, педагоги, професійно допомагаємо їй стати людиною.
 
     
    Психолог, що працює в дитячих садах, школах вже давно не рідкість. Педагогічні  колективи та їхні керівники позитивно ставляться  до перспективи співробітництва  із психологом, пов'язують з  ним  очікування, надії. Хоча  наявність  психолога в  штаті ДНЗ  поки ще не правило, а скоріше виключення з нього. 
    Психологічний супровід - це система професійної діяльності психолога разом, з педагогами й батьками.  І якщо вихователі мають  певний рівень педагогічноїкомпетентності, то батькам особливо потрібна допомога психолога у вигляді необхідного комплексу психологічних знань, прак-тичних умінь у вихованні й успішному спілкуванні з дитиною.
   Іноді доводиться «розморожувати» застарілі погляди й установки, що склалися роками. Ігрові тренінги з  вихователями, виступи  на батьківських зборах, тематичні  лекції - ось  деякі з ефективних форм просвітницької роботи психолога. Але ж є ще й діагностика, корекція, розвиваюча робота.
   Все це буде досить доцільно, якщо працювати  за моделлю: вихователь - психолог - батько.
   Психолог у дитячому саду - це, насамперед, людина, що знає й глибоко розуміє дитину. Він не психіатр, не психотерапевт, чиї функції нерідко приписують психологові, вважаючи, що психологія - медична дисципліна.
   Основна функція  психолога -  забезпечення  нормального  розвитку  дитини  й   запобігання, наскільки можливо,  виникаючим відхиленням. «Психолог прийшов допомогти педагогам, дітям, родині».Робота психолога із найменшими дітьми (2-3 років) - адаптація до дитячого саду, до однолітків, до нових дорослих.
   Із старшими групами проводиться курс занять  «Дивуюся, боюся,  злюся, радуюся» - розвиток емоцій і почуттів малюків. Ці заняття допомагають дітям зрозуміти світ навколо себе, пізнати своє «Я», навчитися спілкуватися один з одним, не боятися вияву своїх емоцій і переживань. Широко використовується казкотерапія. музикотерапія.
   З  випускниками  проводиться  діагностика  психологічної   готовності  до школи. Психологічна служба - це запорука успішного навчання.
 
         
 
 
      

 

 

      

 

 

        
 
 
 
 
 
 

 

 

             

 

ЧАРІВНИЙ

килимок-парашут

 

Рухливі ігри з елементами кольоротерапії

 

Мета.Ведуча пропонує дітям відгадати, хто на кого перетворився. Хтось із дітей починає повільно йти своєю кольоровою доріжкою до середини килимка, відповідаючи на запитання вихователя (Якої ти форми? Де живеш або ростеш? Що вмієш робити або що роблять з тебе?). Інші малюки з відповідей здогадуються, хто перед ними.

2. Дитина проплескує в долоні кількість складів у загаданому слові, інші діти визначають, чи правильно вона виконала завдання.

3. Дитина називає перший звук у своєму слові, решта дітей підтримує правильну відповідь чи виправляє помилкову.

Вихователь пояснює чарівний секрет килимка-парашута: щоб знову перетворитися на дітей, треба всім разом взятися за край килимка і обгорнути ним кожного по черзі.

 

Кольорові хвилі

Вихователь пропонує дітям взяти килимок до рук і створити "хвилю", піднімаючи й опускаючи його. Діти обирають колір за власним бажанням, орієнтуючись на свої відчуття й емоційні потреби в цю мить. Вихователь аналізує для себе вибір кожного вихованця. Називає колір, а діти, які тримають відповідні сектори, міняються місцями, пробігаючи під килимком.

 

Гойдалка

Сидячи на підлозі, діти беруться за край килимка руками. За вказівкою вихователя діти по черзі тягнуть до себе холодні або теплі кольори. Утворюється "гойдалка".

 

У ставку

Сидячи на підлозі, діти затискають край килимка під підборіддям, а ноги витягують перед собою. Воничервоний колір

Жовтий колір

Жовтий колір допоможе при сумному настрої, постійній пасивності. Він допомагає навчитися легше ставитися до подій, позбутися даремних хвилювань. Цей колір позитивно діє передусім на меланхолічних, схильних до внутрішніх конфліктів та пасивності людей, які мають проблеми у спілкуванні.

Жовтий колір пов'язаний із сонячним сплетінням людини і усією нервовою системою. Він м'яко стимулює і зміцнює нервову систему, активізує логіку, сприяє вмінню чітко висловлювати думки (активізує центри головного мозку, що контролюють процеси мислення і мовлення), підвищує почуття оптимізму і впевненості у власних силах. Корисний він і для зору.

Цей колір рекомендують тим, хто втомився від напруги, розчарувань, кого непокоять внутрішні конфлікти, хто не відчуває невимушеності у спілкуванні.

На відміну від червоного, жовтий колір не збуджує, а стимулює.

Оранжевий колір

Оскільки оранжевий колір виникає при змішуванні червоного і жовтого, він має властивості обох цих кольорів, допомагає підвищувати активність. У фізіологічному плані оранжевий колір сприяє загальному зміцненню організму, нормалізує діяльність ендокринної системи. Цей колір додає відчуття психологічної свободи, зменшує дратівливість і емоційну нестабільність, які часто бувають наслідком захворювання щитоподібної залози. Оранжевий покращує травлення, підвищує апетит.

Зелений колір

При відчутті апатії і байдужості до всього, відсутності душевної рівноваги і підвищеній дратівливості, при бажанні бути відкритішим і спокійнішим допомагає зелений колір. Тривалий вплив цього кольору робить характер врівноваженішим. У впливі на нервову систему людини зелений колір проявляє властивості теплих і холодних кольорів, одночасно освіжає і заспокоює. Цей колір і підвищує життєвий тонус, і сприяє розслабленню, допомагає боротися з розладами сну.

Зелений сприяє стабільному зростанню розумової працездатності, концентрації уваги. Вплив зеленого створює відчуття миру і рівноваги, спокою і оновлення.

Цей колір допомагає боротися із зайвою вагою, знижує апетит.

Синій колір

Психологи рекомендують синій колір людям, що потребують відчуття безпеки. Він створює позитивний психотерапевтичний ефект при меланхолії, іпохондрії, істерії, епілепсії. Відтінки синього допомагають при безсонні.

Синій колір вгамовує біль при захворюваннях кісткової та ендокринної систем, його рекомендують при захворюваннях хребта, мозку, очей, запаленнях носових пазух.

Блакитний колір

Блакитний допомагає знизити температуру, має знезаражувальні властивості, здатен зупинити поширення інфекції. Сприятливо діє на підвищення імунітету, знижує артеріальний тиск.

Фіолетовий колір

Вважають, що цей колір пов'язаний з духовністю, здатний надихати.

Фіолетовий слід застосовувати, коли виникають безпричинні сумніви, недовіра, підозріливість. Завдяки сильному впливу на підсвідомість фіолетовий допомагає боротися з глибинними страхами, різними психічними і нервовими розладами.

Фіолетовий — це суміш синього і червоного, тому втілює зв'язок руху і спокою. У кольоротерапії застосовують його заспокійливість і одночасно здатність очищати й зміцнювати.

Надмірний вплив фіолетового пригнічує нервову систему, може викликати апатію.

Білий колір

Білий — символ чистоти і духовності, зцілення від хвороб, це колір рівноваги, добра, успіху. Він допоможе заспокоїтися, зняти внутрішню напругу. Білий колір лікує центральну нервову систему, допомагає відновлювати структуру мозкових тканин, безпосередньо пов'язаних зі свідомістю.

Чорний колір

Цей колір сприяє зібраності, дисципліні, витримці та стійкості. Але схильним до депресії не рекомендують носити чорне, адже в надмірній кількості цей колір може пригнічувати.

 

 

 

"Кольорові казки" як прийом кольоротерапії

 

Прийомів кольоротерапії є дуже багато: освітлення кімнати світлом певного кольору, домінування окремих кольорів у інтер'єрі та одязі, пиття води з пляшок, виготовлених зі скла різних кольорів, концентрація уваги на об'єктах певного забарвлення. Усі ці методики зводяться до того, що на кольорі треба зосередитися.

Дітям важко тривалий час концентруватися на одному об'єкті. Але, щоб досягти психотерапевтичного ефекту, слід привертати їхню увагу до певного кольору протягом щонайменше 3-5 хвилин. В нагоді для цього стане "кольорова казка", адже саме стільки триває її слухання.

До кожного із семи кольорів спектра Наталею Іванюк створено казку, в якій цей колір названо 40 і більше разів. Колір кожної казки можна не лише чути, а й бачити, адже вона супроводжується ілюстраціями, виконаними у відповідних відтінках. Казки написані з урахуванням особливостей дитячого сприймання, тому слухання казки навіть без ілюстрацій зазвичай викликає в їхній уяві потрібні колірні образи. В такому разі при слуханні "кольорових казок" малюнки є допоміжними: якщо казка зацікавила малюка, він може слухати її, не дивлячись на ілюстрацію. Якщо ж дитині важко сприймати на слух, варто спочатку показати їй малюнки, запитати, якого вони кольору, попросити знайти у кімнаті предмети такого самого забарвлення тощо.

Зрештою, не лише колір, а й сама казка має значний психотерапевтичний вплив, адже казка — це відображення мрій, своєрідний план дій на подальше життя, засіб, що допомагає дітям позбутися страхів і комплексів.

Діти  інтуїтивно просять прочитати казку. Під час читання вони відчувають психотерапевтичний вплив казки яка:

заспокоює нервову систему, після читання казки діти  швидко заспокоюються і засипають як удень , так і на ніч;

допомогає позбавитися комплексу неповноцінності, надає впевненості у собі – діти переживають момент перемоги разом із позитивними героями казки і відчувають себе теж позитивними, сильними, непереможними;

викликає позитивні емоції – діти радіють, коли в кінці казки добро перемагає зло. Під впливом позитивних емоцій підвищується імунітет, зміцнюється нервова система, навіть змінюються обмінні процеси в організмі.

«  Кольорові казки » - це синтез кількох психотерапевтичних технологій, які активно використовують в дошкільних навчальних закладах. Казки  можна поєднувати з іншими методами кольоротерапії, як, наприклад, читання синьої казки у кімнаті, освітленій синім світлом, червоної-червоним. Казки читають спокійним тихим голосом, що налаштовує дітей  на спокій. До речі, вібрації голосу, які виникають у процесі читання також мають певний психотерапевтичний вплив, тому ми можемо говорити ще й про звукотерапію.

 

Пропонуємо одну з таких казок, "білу", адже взимку дітям найлегше зосередитися саме на цьому кольорі, до того ж казка про Північ неодмінно зацікавить дітей у сніжну пору.

 

 

ЗАКОН ПІВНОЧІ

На краю села, біля самісінького лісу, стояв маленький будиночок. У цьому будиночку жила біла пухнаста кішка Муся. І було в Мусі п 'ятеро кошенят. Одне кошеня було зовсім білим, друге — біле з чорною лапкою, третє — біле з чорним вушком, четверте — біле з рудими плямами, а п 'яте — біле з чорним хвостиком. Але всі вони вважалися білими.

Білі кішка і кошенята щодня разом ходили на прогулянку до березового лісу, який починався одразу за їхнім городом. Найбільше кошенята любили галявину, вкриту білими-білими ромашками. Біла пухнаста кішка вмощувалася зі своїми білими кошенятами на сонечку і розповідала їм казки, а навколо шуміли білі-білі берези. Муся лагідно муркотіла казку за казкою, а білі кошенята уважно слухали і навіть не пустували, так їм було цікаво!

 

Сьогодні Муся розповідала про те, що бабуся білих кошенят жила далеко на Півночі.

— Що означає Північ ? — питали білі кошенята.

— Це частина світу, яка пролягла он у тому напрямку, — вказувала Муся білою лапкою. — На Півночі все вкрите білим-білим снігом.

— Наскільки білий там сніг? — допитувалися кошенята.

— На Півночі він такий білий, що аж очі доводиться примружувати, — пояснювала Муся.

— Такий білий-білий, як молоко? — не вгамовувалися кошенята.

— Так, білий, як молоко, — відповідала Муся, — ваша бабуся багато розповідала мені про Північ.

— Розкажи, розкажи! — зацікавилися білі кошенята.

Та раптом налетіла сіра хмара, зашуміли білі берези, загримів грім, і сильний порив вітру підхопив білих кошенят разом із білою пухнастою кішкою і кудись поніс. Біла кішка Муся міцно притиснула до себе своїх білих кошенят і від жаху заплющила очі.

Так само раптово все стихло, і коти відчули, що опинилися на землі. Біла кішка Муся повільно розплющила очі і побачила білий-білий пухнастий сніг. Вона відпустила кошенят, і ті разом затремтіли і пригорнулися до матері.

— Ми на Півночі, — здогадалася біла кішка Муся.

— Це і є білий-білий пухнастий сніг? — ще більше затремтіли кошенята.

— Так, — сказала Муся.

Раптом до них підійшла біла ведмедиця з трьома білими ведмежатами. Муся з кошенятами не відразу помітили їх, тому що ведмеді були такі ж білі, як сніг.

— Мабуть, ви не з наших країв, якщо ви так мерзнете, — сказала біла ведмедиця. — Мене звуть Сніжка. Підходьте до мене, я вас зігрію.

Кішка не наважилася підійти до величезної ведмедиці, тим паче підвести до неї кошенят.

— Не бійтеся, підходьте, — сказала Сніжка, — у нас на Півночі діє закон — завжди допомагати одне одному.

Бідолашні кошенята так тремтіли, що біла кішка врешті-решт наважилася. Муся разом з кошенятами підбігли до Сніжки і занурилися у біле, пухнасте, тепле ведмеже хутро. Біла ведмедиця затулила їх від вітру величезними білими лапами. Кошенята швидко зігрілися і почали визирати назовні.

— Залишайтеся у нас ночувати, щоб не замерзли вночі, — запропонувала біла ведмедиця, — а я познайомлю вас із нашими друзями.

Гаразд, — погодилася біла пухнаста кішка.

Кошенята швидко потоваришували з білими ведмежатами. Нові друзі розповіли білим кошенятам багато цікавого про свій край.

— Тут, на Півночі, день дуже короткий, а ніч довга, — пояснювали вони ведмежатам. — А полярної ночі можна побачити північне сяйво.

— Яке воно, північне сяйво? — запитали білі кошенята.

— Все небо сяє різними кольорами, і може здатися, що з неба падають зорі. Тоді можна загадувати бажання, — відповіла біла кішка Муся.

Білі ведмежата покликали своїх друзів: білого північного зайчика, білого пухнастого песця, білу північну сову. Біла сова, кращий мисливець Півночі, пригостила гостей своєю здобиччю.

— Як ви про нас піклуєтеся! — сказала біла кішка.

— А як же! — відповіла біла ведмедиця Сніжка, — це ж закон Півночі — допомагати друзям.

Велика біла пухнаста кішка з білими кошенятами заночували у родині білих ведмедів. їм було тепло і затишно. Наступного ранку, після сніданку, коли кошенята вже почали звикати до холоду, друзі всі разом вийшли на білий сніг і стали розважатися. Вони грали у сніжки, білі кошенята разом із білими ведмежатами спускалися з гірки, каталися на ковзанці, сміялися і борсалися у снігу.

А потім, коли настала ніч, з'явилося північне сяйво. Це було так дивовижно, що всі — біла ведмедиця з ведмежатами, білий зайчик, біла північна сова, білий песець і біла кішка з кошенятами — завмерли від здивування. Все небо сяяло різними кольорами, і здавалося, що падають зорі.

— Можна загадувати бажання ? — запитали кошенята.

— Так, — відповіла біла ведмедиця.

— Ви не образитеся, якщо ми загадаємо повернутися додому? — запитала біла кішка.

— Ні, — відповіла біла ведмедиця, — допомагати друзям — це закон Півночі. Ми теж загадаємо для вас це бажання.

— Ми будемо згадувати вас., — сказала біла кішка.

— Ми вас теж, — відповіли білі північні друзі.

— Можливо, ми навіть далекі родичі, — сказала біла ведмедиця кішці, — адже ви всі, як і ми, також білі і пухнасті.

Коли з неба впала зірка, маленькі друзі припинили бавитися у снігу і разом з кішкою та ведмедицею загадали бажання. Біла кішка Муся міцно притисла до себе кошенят і заплющила очі. А коли наважилася повільно розплющити їх, то побачила, що вона разом з кошенятами опинилася на сонячній галявині з білими ромашками, а навколо шумлять білі-білі берези.

Після цієї "білої" подорожі кошенята вирішили завжди дотримуватися закону Півночі — допомагати одне одному і своїм друзям. Тепер вони часто згадують цю казкову пригоду: білі-білі безмежні простори, вкриті білим-білим сріблястим снігом, і вірних друзів з білих північних країв.

 

 

 

 

 

 

 

 

Заняття з кольоротерапії з дітьми молодшого дошкільного

віку групи "Чомусики"

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ДІТИ СЕРЕД ДІТЕЙ . Особливості спілкування

 

Чим старше стає дитина, тим важливіше для нього контакти з однолітками. З чотирьох-п'яти років діти вважають за краще грати і спілкуватися з ровесниками.

Близькі дорослі звичайно уважні і доброзичливі до дитини, оточують його теплом і турботою, учать чомусь. З однолітками все інакше. Вони менш уважні і доброзичливі, ніж дорослі, не дуже прагнуть допомагати один одному, підтримувати і розуміти. Вони можуть відняти іграшку, образити. Та все ж спілкування з іншими дітьми приносить дошкільнику ні з чим не порівнянну радість. Якщо перед дошкільником стоїть вибір, з ким грати або гуляти: з товаришем або з мамою, — більшість дітей робить вибір на користь товариша.

Спілкування однолітків сильно відрізняється від спілкування дітей з дорослим.

 Головна відмітна особливість контактів з однолітками полягає в їх особливо яскравій емоційній насиченості.

Якщо з дорослим дитина звичайно розмовляє відносно спокійно, то розмови з однолітком, як правило, супроводжуються різкими інтонаціями, криками, сміхом. Причому ці експресії виражають самі різні відтінки відношення — від бурхливого обурення («куди ти лізеш!») до не менше бурхливої радості («дивися, що вийшло у нас!»).

Ще одна особливість контактів дошкільників — їх нестандартність, відсутність жорстких норм і правил.

Спілкуючись з дорослим, навіть найменша дитина звичайно дотримується певних норм ввічливості і загальноприйнятих форм обігу.

Розмовляючи один з одним, діти використовують найнесподіваніші слова, поєднання слів або звуків: вони придумують собі і друзям дивні прізвиська, по-своєму називають предмети, дзижчать, тріщать, передражнюють один одного.

Як не дивно, таке «кривляння» має велике значення для розвитку дитини. Якщо дорослий щепить дитині культурні норми спілкування, учить говорити, як треба, як все, то одноліток створює умови для своєрідної творчості, для прояву індивідуальності, коли ніщо не сковує і не гальмує дитячої активності, коли можна, нікого не соромлячись, спробувати себе: на що я здатний? І не випадково ті види діяльності, які вимагають проявів творчого початку: гра, фантазування, драматизація — значно частіше виникають в суспільстві однолітків.

В контактах з ровесниками дитині значно важливіше висловитися самому, ніж вислухати іншого, а чи почують тебе і що відповідять, вже не так важливо. Тому у дітей звичайно не виходять довгі розмови: вони перебивають один одного, кожний говорить про своє, не слухаючи  іншого.

Саме в спілкуванні з іншими дітьми виникають такі складні прояви, як удавання (прагнення прикинутися веселим або переляканим і т.п.), нарочитий вираз образи (навмисне не відповісти на обіг, показати, що не хоче з ним грати), фантазування. Така різноманітність відносин дітей виражається в різноманітності контактів і вимагає уміння висловити свої бажання, настрої, вимоги.

Ці основні відмінності спілкування з дорослими і з однолітками говорять про те, що дорослий і одноліток сприяють розвитку різних сторін особи дитини. В спілкуванні з дорослими дитина вчиться говорити і робити «як треба», слухати і розуміти іншого, засвоювати нові знання. В спілкуванні з однолітком дитина виражає себе, свої бажання, настрої, управляє іншим, вступає у різноманітні відносини.

 

ЯК ДИТИНА УЧИТЬ ОДНОЛІТКА ГОВОРИТИ

 

Дослідження мови дітей показало, що мова дитини, звернена до однолітка, є більш зв'язною, більш зрозумілою, розгорненої і лексично більш багатої.*

Саме в спілкуванні з однолітком в словнику дитини з'являються говір образу дії (здорово, погано, сильно, сміло), додавальний, передаючі емоційні відносини (красивий, добрый, шкідливий), особисті займенники (вони, ми, ти). Саме в спілкуванні з однолітком дошкільники частіше використовують різноманітні дієслівні форми (наказовий і умовний нахили, модальні дієслова, дієприкметника). В розмовах з однолітком вперше починають з'являтися складносурядні і складнопідрядні речення, сполучені союзами а, тому що, щоб.

Таким чином, в спілкуванні з однолітками дошкільники більш повно і активно використовують різноманітні мовні засоби, ніж в розмовах з дорослими.

 Чому ж так відбувається?

Річ у тому, що інша дитина є менш тямущим і чуйним партнером, ніж дорослий. Саме ця нетямущість однолітка, як не дивно, грає важливу позитивну роль в розвитку мови дітей.

В спілкуванні з дорослим дитина опановує мовними нормами, засвоює правила мови, взнає нові слова і словосполучення. Звичайно, все це дитині може дати тільки дорослий, уміючий добре говорити сам і активно розмовляючий з дитиною. Проте всі ці засвоєні слова, вирази і правила можуть залишитися «в пасиві», ніяк не використовуватися в повсякденному житті. Дошкільник може знати багато нових слів, але не вживати їх, тому що в цьому немає особливої потреби.

Для того, щоб ці пасивні, потенційні знання сталі активними досягненнями дитини, потрібна певна життєва необхідність в цьому, потрібні спеціальні умови. Ось ці-то умови і створюються перш за все в спілкуванні з однолітком.

Розмовляючи з дорослими, діти не докладають особливих зусиль для того, щоб їх зрозуміли. Чуйний дорослий легко може здогадатися, про що говорить дитина, чого він хоче, чим незадоволений. Навіть якщо його мова не дуже виразна, достатньо поглянути в обличчя малюку, прислухатися до його інтонації, пригадати якісь обставини — і все стає зрозумілим.

А одноліток особливо не прагнутиме зрозуміти тебе. Щоб він тебе зрозумів, йому треба все чітко і ясно сказати: чого ти хочеш, чим незадоволений, що збираєшся робити. А оскільки діти дуже потрібні один одному і їм дуже хочеться спілкуватися, доводиться більш зв'язно і чітко виражати свої наміри, думки, бажання.

Саме потреба бути почутим, отримати відповідь робить мову дошкільників при спілкуванні з однолітком більш зв'язної, повної і зрозумілої.

 

ПРО ЩО РОЗМОВЛЯЮТЬ ДОШКІЛЬНИКИ?

 

Спробуємо прислухатися до розмови 3-4 літніх дітей, коли вони надані самі собі. На перший погляд, діти просто грають: годують ляльок, будують щось з кубиків і між справою розмовляють:

— Я будиночок для ляльки будую.

  • А я кубики на будівництво воджу, дж-дж-дж...
  • А у мене он який будиночок вийшов, дивися!
  • Ну і що, твій від вітру зламається, а мій — нет1
  • Це моя лялька!
  • А у мене сьогодні нові тапочки..

    Для 3-4 літніх дітей важливо перш за все те, що у нього є або те, що він бачить.

 

Розмова 4-5-літніх дітей:

  • А я у себе лад наводжу!
  • Я букви умію писати!
  • Ось що я сам зробив!
  • Дивися, як треба писати.
  • Треба ляльку одягати от так, як я.

Головним для дитини стає не те, що у нього є, а то, що він уміє робити і як добре у нього щось виходить.  При цьому діти люблять повчати товаришів і приводити себе в приклад.

Гордість за власні досягнення, прагнення продемонструвати свої уміння особливо важливі для дітей близько п'яти років, коли формується потреба в самоповазі і коли відношення інших людей до його умінь і можливостей особливо важливо для дитини.

В старшому дошкільному віці «репертуар» висловів дитини про себе значно розширяється. При цьому значною є Розмова старших дошкільників

  • Я з мамою в цирку був і живого ведмедя бачив.
  • А я мультик дивився про кота Матроськіна.
  • Я влітку в село поїду...
  • Виросту — буду солдатом або міліціонером.

Таким чином, протягом дошкільного віку повідомлення дитини про себе змінюються від «це моє» і «дивися, як я роблю» до «ким я буду» і «що я люблю».

 

Проте діти із задоволенням повідомляють друзям то, що вони чули від своїх батьків. Особливо помітно вплив дорослих на моральні думки і оцінки, які дошкільники адресують своїм одноліткам:

  • Якщо ти битимешся, то тебе теж поб'ють.
  • Скупитися не можна — з жаднюгами ніхто не водиться.
  • Не можна ламати іграшки, вони багатьох грошей коштують.

Так «учать» діти своїх друзів, повторюючи слова, адресовані їм самим дорослими. Таким чином, спілкування з дорослими дає той новий зміст, який виводить розмови дітей за межі конкретної ситуації і включає в їх взаємодію широку і поки що малознайому дитині дійсність.

Але всі ці що черпнули від дорослих пізнавальні і моральні думки придбавають у сфері спілкування з однолітком специфічну роль — затвердження власного авторитету, демонстрація своїх пізнань.

Справжнього пізнавального спілкування у дошкільників ще немає: вони не прагнуть отримати від свого однолітка нові знання, не поводяться до нього з пізнавальними питаннями. Інша дитина (на відміну від дорослого) ще не є для дошкільників джерелом інформації. неважливо, що він знає, що може розказати. А ось показати йому, що знаю я, — зовсім інша справа. Дитині набагато цікавіше повідомляти нові знання і прорікати моральні сентенції самому, ніж вислуховувати їх від приятеля.

. Все це свідчить про те, що дітям дуже важлива оцінка однолітка, його схвалення і навіть захоплення.

 

 

 

Як діти оцінюють один одного

А як же сама дитина відноситься до свого ровесника? Що говорить про нього?

Виявляється, в живому, безпосередньому спілкуванні діти достатньо часто оцінюють один одного і навіть виділяють деякі якості однолітків. Число висловів про свого товариша значно зростає від трьох років до шести. Для дітей трьох-чотирьох років інша дитина в основному об'єкт для порівняння з собою. Якості однолітка визначаються достатньо категорично і однозначно:

  • Жаднюга ти якась...
  • Ти забіяка і хуліган.
  • До що ж ти дурний, нічого не розумієш!..
  • Ти мені завжди заважаєш, тому що дурень...
  • Все ти неправильно робиш, нічого не умієш!..
  • Ти ледар, а я за тебе все роблю.

Подібного роду оцінки діти часто дають один одному на підставі сьогохвилинних, ситуативних проявів: не даєш іграшку значить, жаднюга; робиш не так, як мені хочеться, значить, дурень. І про всю свою незадоволеність діти охоче і відверто повідомляють оточуючі.

Як ми бачимо, ці оцінки дуже категоричні і суб'єктивні. Вони зводяться до зіставлення я і ти, де я явно краще. Інша дитина для молодших дошкільників — цей засіб затвердити себе, показати свої переваги, свої здібності.

Поступово в розмовах дітей все частіше з'являються вислови, в яких я і ти як би зливаються в ми:

  • Дивися, що у нас вийшло!
  • Давай в дочки-матері грати!
  • Це у нас буде стіл...
  • Давай ми з тобою будемо солдатами!

— Пам’ятаєш, ми цю пісню співали?..

Тут вже немає взаємних оцінок, зате є загальна справа, яка захоплює і яка хочеться робити разом. Ці вислови направлені не на демонстрацію себе і не на порівняння себе

і іншого, а на об'єднання зусиль для досягнення загального результату. Тут вже стає неважливо, який я і який ти, важливо, що у нас вийшла цікава гра, головне, що ми Пил разом.

Цей поворот від я до ми, від наївного «Дивися, який я хороший!» до «Давай разом!..» відбувається в старшому дошкільному віці і частіше всього — в грі.

 

ПРИЧИНИ ДИТЯЧИХ КОНФЛІКТІВ

 

Маленькій дитині необхідна упевненість в тому, що його помічають, що він самий хороший, любимий. Ця упевненість відображає відношення до нього батьків, для яких їх власна дитина завжди «сама-самий (особливо поки він маленький). Поки малюк удома, йому не треба доводити татові з мамою, що він самий хороший. Але як тільки він виявляється серед дітей, ця істина перестає бути такою очевидною. І дитині доводиться доводити своє право на унікальність і на перевагу.

Найочевидніший і простий для цього спосіб — порівняння себе з тим, хто грає поруч і хто такий схожий на тебе. Правда, при такому порівнянні маленькі діти вельми суб'єктивні. Їх основна задача — довести свою перевагу, і для цього вони вдаються до самих різних аргументів: тут підходять і тапочки, і ляльки, і бантики. Але за всім цим стоїть: «дивися, який я хороший!».

Для що ж тоді потрібен одноліток?

Він потрібен для того, щоб було з ким себе порівнювати (а інакше як же можна показати, що ти краще всіх), для того, щоб було кому показати свої достоїнства і висловити своє захоплення ними.

Виходить, що маленькі діти бачать в інших перш за все себе: відношення до себе і предмет для порівняння з собою. А сам одноліток (його інтереси, дії, якості) як би зовсім не помічається. Вірніше, помічається, але тільки тоді, коли починає заважати, коли інша дитина поводиться не так, як хотілося б. І відразу ці якості однолітка одержують сувору і однозначну оцінку: Не «штовхайся, дурень!», «Жаднюга ти осоружна!», «Ти все неправильно робиш!».

Подібними епітетами діти нагороджують один одного навіть при найшкідливіших діях: не даєш іграшку — значить, жаднюга; робиш не так, як я, — значить, неправильно. Вся ця незадоволеність діти відверто і безпосередньо виказує своєму маленькому товаришу. Але ж товаришу потрібне зовсім інше! Йому теж потрібні визнання, схвалення, похвала!

Кожній дитині необхідне хороше відношення однолітка. Але зрозуміти, що однолітку потрібне те ж саме, він не може. Похвалити і схвалити іншу дитину в цьому віці, виявляється, дуже важко. Набагато легше виражати незадоволеність і сваритися.

Випробовуючи потребу у визнанні і захопленні інших, діти самі не уміють і не хочуть виразити схвалення іншому, своєму однолітку. Ось вона, перша причина дитячих конфліктів!

Але чому ж так виходить? Чому діти не помічають чужих достоїнств і підкреслюють тільки негативні риси в поведінці інших дітей?

Річ у тому, що дошкільники бачать і сприймають тільки зовнішній малюнок поведінки іншого, тільки його зримий, відчутний результат. Вони бачать, що інші діти штовхаються, кричать, забирають іграшки. Але що за всім цією стоїть інша людина, з своїм внутрішнім світом, інтересами, бажаннями, перевагами, їм зрозуміти ще важко. Важко ще і тому що і свій власний внутрішній світ діти усвідомлюють ще погано.

 

Приблизно в п'ять років діти починають виразно розуміти, що вони потрібні один одному. Звичайно, потреба спілкування з однолітком з'являється раніше, але молодші дошкільники, як не дивно, не усвідомлюють цього — вони просто пнулися до інших дітей. А ось в п'ять років діти вже упевнені в тому, що грати краще разом. Це прагнення бути разом стає типовим поясненням їх власної поведінки і поведінки партнера. Наприклад, на питання: «чому ти став кубики возити? » — Вова упевнено відповідає: «тому що ми з Колій будинок разом будували».

 

Треба сказати, що до п'яти-шести років конфліктів і сварок стає меншим. Дітям вже не так важливо затвердитися в очах однолітка — набагато важливіше грати разом, щоб вийшла хороша гра, великий будинок з кубиків або красива кімната для ляльок. І не так вже істотно, хто побудував цей будинок. Головне — робити це разом. Цей поворот виявляється і в тому, що від я вони переходять до об'єднуючого ми, все частіше говорять про себе з позиції цього ми: ми граємо; у нас не вийшло; ми підемо і т.п.

Окрім цього явного, усвідомленого прагнення дітей бути разом в дошкільному віці, зароджується інтерес до іншого і бажання щось зробити для нього, які не залежать від їх загального заняття.

 

Тільки до шести-семи років у дітей виявляється інтерес до особи однолітка, не пов'язаний з його конкретними діями. Діти починають піклуватися про друга:

  • Ти не забився? Тобі не боляче?
  • Ти по мамі скучаєш?
  • Хочеш відкусити яблуко?
  • Тобі подобається мультик?
  • Тобі подобаються трансформеры?

При всій наївності і простоті цих питань в них вже не тільки інтерес до занять або «майна» однолітка, але увага до самої дитини і навіть турбота про нього. В них укладено відношення один до одного: одноліток тепер — вже не тільки об'єкт для порівняння з собою і не тільки партнер в захоплюючій грі, але самоцінна і значуща людська особа, з своїми переживаннями і перевагами.

У старших дошкільників одноліток все частіше стає метою їх дії. Вони можуть спеціально щось робити для товариша і розуміють це:

  • Я хотів йому допомогти, тому став будувати разом з ним.
  • Я хотіла, щоб вона скоріше хорошу вазу намалювала, і
    стала нею гострі олівці шукати.

Дуже важливо, що діти думають не тільки про те, як допомогти іншому в його конкретних заняттях, але і про його настрій, бажання. Вони щиро хочуть доставити один одному радість і задоволення:

  • Я так хрюкала, тому що хотіла Олю розсмішити.
  • Я цей малюнок малював, щоб Світла зраділа, коли
    я їй його подарую.

Я стала в магазин грати, тому що Олена якнайбільше любить в магазин грати.

У всіх цих поясненнях інша дитина вже не є набором випадкових і небажаних дій. Він особа: щось любить, чомусь радіє, чогось хоче.

Звичайно ж, і в шість-сім років діти сваряться, б'ються, називають один одного «жаднюгами» і «хуліганами». Звичайно ж, їм важливо продемонструвати себе і отримати схвалення однолітка. Але все таки в цих окремих висловах, в цьому наївному прагненні допомогти один одному, зробити для іншого щось приємне видні паростки нових відносин між дітьми, в центрі яких вже не я, а ти.

Ці паростки дорослі повинні дбайливо вирощувати і підтримувати, щоб вони не зачахнули, щоб примітивне дитяче «Дивися, який я хороший!» не душило інтерес до іншого і бажання допомогти йому.

Дошкільний вік — ще тільки початок відносин з людьми. Поки що можна відкрити дитині іншої людини не як суперника і конкурента, але як самоцінну, цікаву особу з своїми радощами і труднощами. І зробити це повинні перш за все дорослі.

Як же визначити, якого рівня спілкування досягла дитина?

Якщо малюк годинником займається з предметами, не звертаючись ні до дорослого. Ні до інших дітей ми повинні уважніше придивитися до нього.        

Його поведінка, може бути і зручне для вихователів або батьків, повинне викликати тривогу. Швидше це симптом недостатньо розвиненої( а може бути і відсутньої взагалі) потреби в спілкуванні.  Якщо дитина, навпаки, не відходить від дорослого, чекає його ласки.,  але при цьому не уміє грати, слухати читання, розмовляти з дорослими — це теж може свідчити про затримку в розвитку спілкування

 

 

 

ЯК ДОПОМОГТИ ДИТИНІ СТАТИ ДОБРИМ

 

Всі діти люблять одержувати подарунки. Вони з нетерпінням чекають свого дня народження або Нового року, ялинки. І взагалі, дітям (та і не тільки дітям) більше подобається щось придбавати, одержувати; набагато менше подобається — віддавати.

Численні дитячі конфлікти відбуваються якраз через те, що кожний хоче узяти собі привабливу іграшку і не хоче віддати її іншому. Задача дорослого в такій конфліктній ситуації полягає в тому, щоб відкрити дитині переживання іншої людини.

 

Але як же цьому можна навчити? Читати нотації? Карати за погані вчинки і хвалити за хороші? Приводити в приклад інших дітей?

 

Це можна зробити знову ж таки в процесі гри.

Гра «Подарунки один одному»

Ігрова ситуація будується таким чином, що дитина сама вибирає, кому він хоче зробити подарунок і що саме подарувати. Такий вибір є свого народи етичним вчинком для дошкільника.

Як подарунки можна використовувати самі прпості, але привабливі для дошкільників предмети: стрічки, значки, мішуру, прапорці і, звичайно, іграшки. Важливо тільки, щоб число подарунків відповідало числу граючих. А грати в таку гру можуть діти від 5 до 20 дітей.

Подарунки складають в нарядну коробку. Дорослий пропонує дітям по черзі вибирати подарунок і дарувати його тому, кому він хоче. Дорослий пояснює, що кожний може вибрати один подарунок, який більше всього сподобається не тільки йому самому, але і тому, кому він хоче зробити подарунок.

Потім діти сідають на стільчики спиною до столу з подарунками, і починається гра. Викликавши одного з дітей, дорослий пропонує йому подумати, кому він хоче зробити подарунок, і передає коробку. Інші з нетерпінням чекають, що вибере ця дитина і кому він подарує цю річ.

Вибираючи привабливий предмет, дитина повинна подумати про те, кому він буде його дарувати, а значить, уявити, що той любить і що йому може сподобатися. Коли, нарешті, він вибирає який-небудь предмет і підходить до дітей з коробкою, відбувається урочиста передача подарунка, в якій бере участь і дорослий: він показує всім дітям подарунок, підказує, що треба подякувати, і радіє разом з дітьми. Словом, дорослий робить все можливе, щоб діти пережили радість від піднесеного їм сюрпризу і від того, що вони зробили приємне для іншого.

Потім ці двоє (даруючий і подарунок, що отримав) сідають на місце, а за подарунком відправляється наступна дитина, якій передається коробка.

В цій грі є одне важливе правило: подарунок можна робити тільки тому, кому ще нічого не подарували.

Як показує досвід, ця нехитра гра може провести помітний зсув в свідомості дітей. Коли до цієї гри дітям показували картинку, на якій хтось комусь щось дарує, і питали, на чиєму місці вони хотіли б виявитися, діти упевнено показували на «одержувача» подарунка, аніскільки не заздривши тому, хто дарує. А під час гри в подарунки більшість з них відчула радість від самого процесу дарування. Їм сподобалося робити іншому приємне. І дивлячись на ті ж або схожі картинки, вони віддавали перевагу тепер тому, хто робить подарунки, а не того, хто їх одержує.

Зміни відбулися не тільки в сприйнятті картинок, але і у відносинах дітей. По-перше, їм дуже сподобалася ця гра. Вони з нетерпінням чекали її повторення: вони самі хотіли дарувати! А по-друге, діти сталі менше сваритися і битися, а іноді хтось з них сам приносив яку-небудь іграшку з будинку, щоб подарувати її товаришу.

 

 

 

 

 

 

Готовність до шкільного систематичного навчання

Готовність до шкільного систематичного навчання — це комплекс складових:

особистісна (мотиваційна, емоційна) — передбачає бажання і спроможність дитини посісти позицію учня та орієнтацію власне на зміст навчання;

•  вольова — передбачає певний рівень розвитку довільної поведінки і вміння дитини діяти за правилом, заданим учителем, орієнтацію на учбову задачу;

•  інтелектуальна — передбачає оволодіння засобами пізнавальної діяльності, децентрацію та пізнавальну ініціативність дитини.

Доводиться роз'яснювати батькам, що найкраще готова до школи та дитина, яка вміє гратися. Основні якості дитячої гри — це свобода дій, емоційна насиченість, творча активність, ініціативність та винахідливість. А ще, готова до шкільного навчання дитина вміє спілкуватися з людьми — дітьми та дорослими, вона доброзичлива і чуйна, вміє домовлятися і залагоджувати конфліктні ситуації, поступатися, впевнена у тому, що її люблять не за якісь певні якості, досягнення та вміння, а «просто так».

«Что имеем — не храним. Потеряем — плачем»?

В Україні є добрі традиційні форми розвитку та виховання дітей у межах дошкільної освіти, якість якої визнана всім світом. Адже досвід вітчизняної дошкільної освіти використовують у багатьох країнах, зокрема й у Японії. Рівень розвитку освіченості, вмінь, знань, загальної психологічної зрілості дошкільника підготовчої групи дитячого садка відповідав рівню учнів другого класу початкової школи у країнах Європи та США. Японці використовують цей досвід ще з 70-х років минуло століття і понині. Чому ж треба втрачати ті надбання, що ми маємо? Дитячий садок — оптимальне середовище для дитини. Ні пересічна сім'я, ні окремі курси, приватні центри та гуртки, які може відвідувати зовсім не кожна дитина через фінансові можливості батьків, не охоплюють таких можливостей різнобічного розвитку, які закладено у системі дошкільної освіти.

Головне, щоб шкільні методи навчання не застосовували у роботі з дошкільниками, а вихователі були на гідному місці в суспільстві. Зрештою, майбутнє держави визначатимуть саме їхні нинішні вихованці. Посилання на те, що у європейських країнах та США діти починають шкільне навчання з шести років, не витримує критики. Чому? Через те що методи, які використовують у роботі з дітьми шестирічного віку в цих країнах, фактично є методами якісної дошкільної педагогіки і орієнтовані на психологічні особливості віку, зокрема на особливості сприймання, уваги, пам'яті, емоцій, вольової регуляції, мотивації, моторики тощо. Там насамперед використовують «дошкільні» види діяльності — гру (рольову, режисерську, дидактичну, рухливу та ін.), малювання, ліплення, спів, танець, драматизацію тощо. Освітній процес у цих країнах зорієнтований не суто на предметний зміст, а на розвиток дитини, на її інтереси та нахили. Навчання ж проходить в ігрових формах, поза межами звичної для нашої школи дисципліни. Там є простір для ігор, спостережень у природі, місця для усамітнення, прогулянок, ігрове обладнання. Звичними є колективні форми роботи (виготовлення плакату, пирога, книги, листівки та ін.), екскурсії до зоопарку, парку, філармонії, музею тощо. Чи створено такі умови в наших школах, де навчаються шестирічки, яких не видно з-під шестикілограмових портфелів та рюкзаків, напханих купою дидактичних посібників?

А ще цікавим є такий факт: в американських школах у перших класах діти пишуть тільки олівцями. Отже, немає у першокласника страху зробити помилку, немає вічних переписувань начисто, коли вже злипаються очі і так хочеться спати... Зате є вільний час — побігати, покататися на велосипеді, поплавати, просто полежати і помріяти, полити квіти, побавитися з котиком, намалювати листівку у подарунок бабусі тощо.

 

Загрози шкільного навчання

Застосування у роботі вчителя з шестилітніми дітьми традиційних методів і форм, розрахованих на семирічок, що ми спостерігаємо нині, провокує низку загроз. Діти переживають негативні емоції, відчувають тривогу, переймаються через невдачі та неуспіх, не розуміють шкільних вимог, починають боятися вчителя, не витримують навчальних навантажень у класі і, зрештою, у пошуках способу захистити себе, стають байдужими до того, що відбувається у школі, впадають в апатію. Статистика звернень батьків шестирічних школярів до психоневрологіє є невтішною.

У результаті у дитини розвивається негативне ставлення спершу до себе як до учня «Я — невдаха», що має небезпечну тенденцію до узагальнення «Я — поганий», а потім до школи у цілому, до всього процесу навчання.

Дошкільники нинішні й минулих десятиріч: більше схожі чи різні?

Ясно, що нинішні дошкільники є більш поінформованими, «просунутими» щодо користування телефонами, комп'ютерами, побутовою технікою тощо. Але емоційно вони здебільшого почуваються менш комфортно порівняно з однолітками попередніх десятиліть. Запитайте у вчителів про те, скільки дітей намагаються гратися під партою, ховають ляльок та машинки... Нині дітям часто відмовляють у праві на власне дошкільне дитинство і свободу, адже заля­кування школою, свідоме чи підсвідоме, з боку батьків та педагогів дуже тисне на них.

Згадаймо, раніше переважна більшість дітей хотіла йти до школи, чекаючи, що там будуть цікаві заняття і можливості реалізувати своє право бути «великим» і мати серйозне заняття — навчатися, зайняти позицію учня.

Нині натаскування на читання та писання з молодшого дошкільного віку відбиває бажання вчитись і гасить такі завжди яскраві пізнавальні інтереси дитини-«чомучки» п'яти років. Багато дітей, пройшовши так звану школу раннього розвитку, починають сприймати лише формальні ознаки речей, стаючи тривожними і неспокійними, орієнтуючись на висунуту батьками зовнішню шкалу домагань на досягнення. Психологи все частіше відзначають існування у дітей так званих «відчужених знань». Навчившись читати і викликаючи захоплення оточуючих своєю технікою читання, трирічний малюк нічогісінько не розуміє з того, про що тільки-но прочитав. Читання у цьому випадку є механічним процесом, навичкою, яка ніяк не пов'язана ні з бажанням пізнати щось нове, а ні з любов'ю до книги.

Сумно це.

Портрет сучасного дошкільника: що тривожить психологів?

Дитячих психологів у портреті сучасного дошкільника тривожать певні прояви. Зупинимося на деяких з них.

Самотність в очах дитини. Часто ми бачимо самотність в очах дитини, що живе у столичному місті. Купа дорогих предметів, одяг, поїздки, розваги... А притулитися нема до кого. Дитина самотня, бо всі навколо, навіть найрідніші дорослі, дуже зайняті справами, собою, своїми проблемами...

Невміння дитини гратися. Дошкільний вік призначений для того, щоб дитина опанувала СМИСЛИ людських стосунків і навчилась у рольовій грі програвати різні соціальні ролі — мами та дочки, водія та солдата, пілота та вчителя, «приміряючи» на себе відповідні переживання, емоції, стиль поведінки і розмови того чи того персонажа. Причина того, що дитина не вміє гратися, коріниться у неувазі дорослих, відсутності у них серйозного ставлення до серйозного і важливого заняття дитини — гри як школи соціальних стосунків, яка є важливішою за опанування грамотою.

Неспроможність дітей самозаглибитися, сконцентруватися на якійсь справі, відсутність зацікавленості справою на тлі ситуативності поведінки, підвищеної збудливості чи загальмованості та апатії. Однією з причин є те, що багатьом дітям складно сприймати інформацію на слух — вони не можуть утримувати у пам'яті попередню фразу і пов'язувати між собою окремі речення. Аудіомовлення не викликає у них жодних образів та вражень. Через це їм буде складно навчитися читати, розуміти взаємозв'язок слів, речень, а отже, і цілого тексту. А все тому, що дорослі не читають, не розповідають дітям казок та історій. Це недалекоглядно щодо підготовки дитини до школи. Пам'ятаймо: жодна комп'ютерна програма не замінить голосу рідної, близької людини.

Ще одна особливість сучасних дошкільників — зниження творчої активності дітей, проявів фантазії. Втрата бажання щось вигадувати, будувати, модифікувати гру чи предмети, оновлювати сюжет, малювати, конструювати тощо. Помічено, що спілкування з однолітками стало поверховим: дітям нема про що розмовляти, нема чого обговорювати і про що сперечатися. Причина ж у тому, що батьки і педагоги самі часто орієнтують дітей на отримання знань у готовому вигляді, які треба сприйняти, запам'ятати і вміти відтворити. Тих же дітей, кого змалечку «няньчить» комп'ютер, взагалі мало чим здивуєш, адже вони звикли натиснути на кнопку і отримати результат — це яскраво, збуджуюче, заворожуюче! Але це окрема тема для важливої розмови — мала дитина і комп'ютер. Переконана, що надавати вільний доступ до інформаційної техніки слід лише після дошкільного віку: саме тоді, коли діти вже готові до її використання за призначенням — отримувати потрібну інформацію, а не робити комп'ютер володарем своїх душ і центральною фігурою у житті.

Найбільш турбує нині наростання явищ відчуження світу дорослих та світу дітей. Справа не у темпі життя, зайнятості батьків, у загальній втомі та фізичних і психоемоційних перенавантаженнях дорослих. Йдеться про відірваність близьких дорослих від внутрішнього життя дитини, активне небажання долучитися до нього. Часто сучасні батьки не знають, у які ігри можна грати з власними дітьми, про що вони думають і як сприймають навколишній світ, про що мріють.

Головне право дитини — це право на повноцінне дитинство, тобто якісне та наповнене проживання всіх вікових етапів розвитку. Намагаючись звільнитися від занять та ігор з дитиною, дорослі фактично порушують це право, обезцінюють період дошкільного дитинства. Становлення внутрішнього світу дитини відбувається лише у спільній з дорослими життєдіяльності. Ні надновітні іграшки, ні комп'ютер не замінять живу людину, яка має відкрити смисл речей і всього, що оточує дитину. Тривожні симптоми недорозвиненості особистості та зниження дитячої ініціативи раніше фіксувалися психологами та педагогами переважно серед доволі обмеженого кола сиріт та дітей з неблагополучних сімей. Парадокс, але всі ті особливості тепер спостерігаємо і у дітей дуже забезпечених батьків. І у тому, і у тому випадках особистісний недорозвиток є наслідком порушення або й відсутності повноцінного особистісного спілкування дитини з близькими дорослими.

Самоцінність дошкільного дитинства

У прагненні крокувати у ногу з часом дорослі все більше намагаються форсувати темпи дитячого розвитку. Під виглядом модернізації освіти для малюків вводять риторику та фізику, астрономію та інформатику... Хоча всі такі навчальні дисципліни подають дітям у спрощеному вигляді, проте все це так чи так є проявом намагання швидше адаптувати дитину до зовнішніх форм уже дорослого життя. Так дитячий розвиток спрощується і збіднюється, ототож­нюючись з накопиченням знань, умінь та навичок. Як результат на порозі першого класу можемо зустріти таких собі «начинених» формальними знаннями маленьких «старичків», що запрограмовані вдовольняти амбіції батьків чи запити школи та яким вже нічого не цікаво.

Пам'ятаймо, що необхідною є ампліфікація — збагачення дитячого розвитку — максимально насичене проживання дошкіль­ного віку з реалізацією всіх його величезних резервів. Ці резерви містяться у специфічних формах діяльності дитини-дошкільника — рухливих та рольових іграх, малюванні, конструюванні, дитячому експериментуванні, сприйманні казки, музики тощо. Тож не порушуймо закономірностей психічного розвитку, не намагаймося яко­мога швидше «проскочити», «пробігти» дошкільний етап розвитку. Визнаймо самоцінність дошкільного дитинства. Тоді не порушуватиметься і не деформуватиметься розвиток, а дитина подякує нам за своє наповнене цікавою діяльністю дитинство.

Януш Корчак дуже точно сформулював переживання багатьох дітей у світі, байдужому до їхніх живих найважливіших потреб:

І дитина міркує: «Я — ніщо. Чимось можуть бути лише дорослі. А ось я вже ніщо трохи доросліше. А скільки років мені ще чекати? Ні, постривайте, дайте мені тільки вирости...» І вона чекає... Чекає — задихається. Чекає — ковтає слинки. Чарівне дитинство? Ні, просто скучне, а якщо і трапляються у ньому хороші хвилини, так відвойовані, а найчастіше — крадені.

Тож допоможемо дошкільникам жити наповну і тим самим готуватимемо їх до майбутнього життя. А не навпаки. Бо не можна приносити у жертву майбутньому, навіть найпрекраснішому, сьогоднішнє. Хоча виховання спрямоване у майбутнє, але досягти майбутнього можна лише через служіння сьогоднішньому.

 

 

 

 

 


1
2
3
4
5
6
7
8
9